Особиста історія у вітрильному спорті, досягнення, публикації, світлини
«Кубок Надії» Кубок пам’яті Надії Яківни Христяновської (15.05.1921 - 12.09.1994)
На рубежі ХХ і ХХІ тисячоліть відбулась дев’ята всеукраїнська вітрильна регата «На Добрий Спомин», знаменуючи передачу вітрильних традицій минулих літ нинішньому поколінню і вшановуючи пам'ять славетних моряків і яхтсменів, знаних вітрильною спільнотою не тільки Києва і України, а й всієї колишньої багатонаціональної держави епохи СРСР. Нарегаті «Добрий Спомин–2000» в доповнення до існуючих іменних Кубків – пам’яті Юрія Бареша та Олексія Грищенка було впроваджено і два нових – пам’яті Бориса Порошина і «Кубок Надії».
«Кубок Надії» носить ім’я Надії Яківни Христяновської – «всеукраїнського боцмана», як тоді її називали, капітана «Емки» з командою завзятих амазонок і, мабуть єдиної жінки, яка ходила ще й на буєрі. Батько Надії – Яків Іванович Христяновський, 1881 р.н., службовець Ільменецького цукрового заводу на Вінничинні. З 39-го року проживав окремо від родини. Мати – Катерина Болеславівна Христяновська, 1902 р.н., домогосподарка, з 1936 до часу окупації Києва працювала в обласному управлінні народно-господарського обліку економістом. Старший брат Надії – Василь Якович, 1923 р.н., після закінчення школи навчався у Київському індустріальному інституті (нині КПІ) на машино-будівному факультеті, лейтенант Червоної Армії, пропав безвісти у 43-му році. у 1924 році родина переїхала до Києва і жила вул.Рейтарській. У 1929 році Надія вступила до школи, яку закінчила на відмінно. «Путівку» у життя серед вітрил 16-річна дівчина отримала від Петра Лук’яновича Білозоренка, який саме того 1937 року доправив з Ленінграда до Київського Палацу Піонерів кілька перших «М-20». У 1939 році після закінчення школи Надія Христянівська вступила на архітектурний факультет до Київського інженерно-будівельного інституту. Її літня практика на ІІІ курсі була перервана з початком війни. З перших днів Великої Вітчизняної війни Надія працювала у сандружині інституту і до останніх днів перебування радянських військ була медсестрою у польовому шпиталі. Її мати, яка працювала на оборонних роботах, підірвала здоров’я і лежала тяжко хвора. Таким чином опинились в оточенні. Під час окупації родина зазнала багатьох поневірянь. З грудня 41-го по вересень 43-го Надія була мобілізована і працювала на будівельній фірмі «Ганебек» техніком-будівельником.
Наприкінці 43-го року її з матір’ю вивезли з Києва ешелоном з іншими працівниками цієї ж фірми. На шляху до м. Здолбунів Ровенської області їй з матірю вдалось втекти з ешелону, але вони потрапили під облаву і були відправлені на біржу праці, де отримали направлення до фірми «Юнг». Мати працювала прибиральницею, Надія - техніком-будівельником. На початку січня 44-го ця фірма евакуювалась до Німеччини і Надія з матір’ю потрапили на роботи до містечка Юнкерайт недалеко від Кельна, потім були переведені до містечка Блейальф на кордоні з Люксембургом. У вересні 1944 були визволені американськими військами і вивезені у Люксембург до м.Вілью, де не було представництва та збірного пункту радянських громадян. Потім на деякий час американські війська відступили і місто перебувало під обстрілом обох сторін, поки знову не перейшло до американців. Тоді Надія з матір’ю змогли поновити пошуки збірного пункту. Щоб мати засоби до існування, Надія влаштувалась до приватної контори люксембурзького архітектора Сімона. Робота полягала у зйомці зруйнованих будинків, експертизі та складанні проектів нових будов. Мати працювала надомною швачкою.
На початку січня 46-го дізнались про наявність збірного пункту у м. Люксембург, який був у розпорядженні Радянської військової місії. Звернулись до нього і були направлені у табір при місії у м.Брюссель. Через півтора місяця перебування у цьому таборі були направлені до табору радянських громадян «Борегар» до Парижа, а через тиждень відправлені ешелоном до радянської зони окупації у Німеччині у м.Ошату, куди прибули наприкінці березня 46-го року. Через деякий час табір перемістили до м. Вальдхайм, де Надія працювала у художній майстерні. Потім була відправлена на роботи до військової частини при таборі, де працювала писарем-машиністкою та виконувала графічні роботи. Мати була швачкою у майстернях табору. У таборі Вальдхайм пройшли першу фільтраційну комісію і були відправлені за місцем проживання до Києва. Наприкінці жовтня 46-го року виїхали ешелоном на Батьківщину і після 15-добового переїзду прибули до табору радянських громадян у Гродно, де перебували до формування нового ешелону. На початку грудня 46-го року прибули до Києва. Мати з 47-го року оселилась у м. Фастів.
Після повернення додому Надія Христяновська приступила до роботи в Інституті історії архітектури Академії будівництва і архітектури УРСР і одночасно продовжила заняття вітрильним спортом у новоствореному київському міському Водно-моторному клубі під керівництвом Володимира Петровича Бузовського. Невдовзі стала ще й суддею і вимірювачем. У 1949 році на класних перегонах в честь Дня Перемоги на яхті М-12 «Шторм» її екіпаж займає ІІІ місце, у серпні того ж року – ІІ місце на Р30-5 «Побєда» в особисто-командній першості Києва. З 1950 року почала брати участь у перегонах на буєрі від товариства ДОСФЛОТ, реорганізованому у 1951 році у ДТСАФ. З того часу і до 1968 року регулярно виступала на змаганнях міського, республіканського та всесоюзного рівнів, займаючи призові місця спочатку на яхтах класів Р30-5 «Побєда» та М «Чайка», а з 1954 – на М-269 «Коршун», М-520 «Сокіл», М-241, М-1588, М-1577 та буєрі С12-84 «Змій». 
B різні роки в екіпажі Надії Яківни перебували Ніна Костіна, Нінель Шупрович, Надія У-Чан-Сі, Ігор Ілюшин, Петро Томашевський. Тренерами-наставниками екіпажу Надії Христяновської були Володимир Петрович Бузовський та Сергій Аркадійович Машовець. У 1955 році нагороджується як громадський тренер вітрильної секції КМУЦ ДТСАФ, а після перенесеної автокатастрофи 59-го року вже навесні виїздить до Ленінграда на семінар вимірювачів, у 1961 та 1968 роках отримує нагороди за суддівство. Проте, даються взнаки ускладнення після важкої травми 1959 року і в останні роки стан здоров’я Надії Яківни значно погіршується. Довгий час за нею наглядав Володимир Фурс з екіпажу Ніни Нікітіної, згодом була переведена до будинку людей похилого віку, де померла 12 вересня 1994 р.
Надію Яківну чудово пам’ятають яхтсмени старшого і середнього віку, а, згадуючи іспити з такелажної справи і те, як вона вчила правил розходження на перегонах, декотрі ще й досі мимоволі здригаються – такі вже ходили легенди про жорстку «Бабу Христю»! Вона дозволяла так себе називати, але якби ж то всі могли бачити її у пору тридцятиріччя – чарівну молоду жінку, так схожу на славетну актрису Віру Заклунну… До того ж Надія Яківна мала неабиякий мистецький хист і тому, як відлуння її художньої вдачі – на дні першого «Кубку Надії» була темно-блакитна кришталева крапля.
Кубок на честь Надії Христяновської засновано у 2000 році колективом київських ветеранів-яхтсменів за сприяння головного Управління з питань фізичної культури і спорту КМДА, СДЮСШОР з вітрильного спорту, керівництва «Фірми «ТОТ» і «Біоланта-Україна», а також редакціями міжнародного громадсько-політичного тижневика «Дзеркало тижня» і журнала «Шкіпер».
Перехідний «Кубок Надії» присуджується жінці-стерновій з екіпажу яхти будь-якої залікової групи за наскрізним підсумком всіх чотирьох днів перегонів.
Першим «Кубком Надії» з 2000 по 2008 роки володіли Катерина Дмитренко (яхта «Перлина») і Наталія Павлусь (яхта «Табула Раса»). За п’ять перемог поспіль «Кубок Надії» залишився у Наталії Павлусь назавжди.
У 2009 році представлено новий «Кубок Надії», який виборола Наталія Саченко (яхта «Блюз»).
У 2010 роцу Кубком була нагороджена стернова яхти «Кардинал» Ганна Бородянська.
У 2011 році – ще раз нагороджувалась Наталя Саченко з яхти «Блюз».
© Підготовано Л.Котляр, 2011
ФОТО-АРХИВ НАДЕЖДЫ ЯКОВЛЕВНЫ ХРИСТЯНОВСКОЙ Смотреть>>>>
